Цікавинки

Легенда про Ужгородський замок

Ужгородська фортеця має свою таємницю. У ХVІІ ст. її володарями були графи Другетті. Один з них мав вродливу дочку. Саме тоді (у 1657 році) переходили кордон польські війська, очолювані графом Любомирським, які хотіли підкорити Ужгородський замок. Один із його військових начальників, аби дізнатися, як це можна зробити, перевдягнувся паном і заїхав в укріплення. Випадково познайомився з дочкою графа. 

Дівчина покохала його і розповіла, що здобути замок можна через підземний хід. Але батько вчасно дізнався про зраду і знищив поляків, а опісля наказав живою замурувати доньку в стіни укріплення. Легенда засвідчує, що від того часу дівчина в білій сукні - "біле дівча", не має спокою і ночами, плачучи, блукає коридорами замку та чекає визволення.

Ще одна легенда розповідає про загадкові підземні ходи, по яких заблокованим у замку постачали їстівні припаси, або вони йшли в тінисті навколишні ліси, коли загрожувала поразка, або ж капітуляція. Згідно з однією версією, Ужгородський замок сполучався з Невицьким, за іншою - з Мукачівським і Середнянським, а за третьою - з усіма трьома замками одразу. Можна було, кажуть, стрибнути у 32-метровий колодязь на дворі замку і... вижити, бо з'єднувався він підземним ходом з річкою Уж.

Легенда про заснування Кам’янця-Подільського

 Коли великий литовський князь Ольгерд та його племінники, брати Коріатовичі, перемогли трьох татарських ханів і визволили наш край, повернувся Ольгерд у свою столицю, а 4 племінники вирішили залишитися на цих землях. Край зачарував їх своєю красою: у диких лісах багато було дичини, земля неозора просила плуга, щоб давати гарні врожаї, джерела манили чистою водою, річки були повні риби. 

Поїхали якось брати полювати на оленів. Але відстав старший брат, щоб коня напоїти, і заблукав... Глянь — із-за куща на пагорб вибіг олень. Роги його золотились у відблисках сонця, а копита були срібні. «От вполювати б мені того оленя, тоді б слава про мене линула, як про неперевершеного мисливця», — подумав князь Олександр.
  Скочив він на коня і вирішив вполювати того оленя. Але біг той олень так, що здавалось, ніби манить князя за собою. Ось олень знов поруч. Здавалось, що стріла влучила, але ні — застрягла у пенькові. А олень зник. Зажурився князь, подумав: «Будуть з мене тепер сміятися, що нічого не вполював, ще й заблукав».
  Але дивиться — олень поряд із ним і каже до нього людським голосом: «Сідай на мене, я виведу тебе з лісу. Я довезу тебе до місця, що дасть тобі славу і буде тобі, як дім рідний. Я покажу тобі острів чудовий, який посеред підківок щастя. Там давно ворогами місто зруйноване, засипані землею його мури, місто в руїнах спочиває, а ти його відродиш разом з братами і будеш мати славу на всі часи. Ти і брати твої будуть там князювати, багате буде місто і вільні люди. А щасливі будуть люди, якщо між собою не будуть сваритися. А про те, що не зміг вбити ти мене, золоторогого і срібнокопитного, не жалкуй, бо я не олень, я мрія твоя про удільне князівство».
  І повіз олень князя до того острова, і показав туди таємну дорогу, і залишив князя, який, на полюванні втомившись, заснув міцно. А коли прикинувся, то одразу поїхав кликати братів подивитися на острів. І сподобалось його братам це місце також, бо скелями захищений острів. Наказали Коріатовичі своїм воїнам вирубати ліс. Почали будувати перші кам'яні житла на острові, а там, де і зараз знаходиться фортеця, у князів був феодальний замок, що захищав вхід у місто. І написали Коріатовичі грамоту «на замку», в якій надали право тим, хто захоче в цьому місті жити, 20 років податі не платити і самоурядовуватися, тобто самим своїм общинним життям керувати.
  І скоро багато різного люду роботящого — майстрів і купців - у місто переселилося. А назвали місто князі Кам'янцем тому, що з каменя місцевого (вапняку) будувався, а річку навколо Кам'янця назвали — Смотрич, від слова «смотреть», тому що чиста була така у річці вода, що як зі скелі вперше брати подивились вниз — то навіть крізь воду все, до камінців на дні проглядалось. Було навіть видно, як риба у річці пливе.
  А пам'ять про оленя золоторогого — це золоті купола храмів, якими так славився Кам'янець. Будували храм, щоб не тільки скелі, а й Бог кам'янчан захищав!

Легенди замку "Паланок"

  На високій 68-метровій вулканічній горі посеред рівнини на західній околиці міста Мукачево будувався і перебудовувався замок Паланок. Спочатку замок був дерев’яний, як він виглядав тоді, ніхто не знає, бо не збереглось жодних гравюр, малюнків, описових документів. 

Зараз це величезна кам’яна споруда, що складається із трьох частин – нижнього замку, середнього та верхнього. У нижньому замку жила челядь; у дворі середнього замку розташовувалися казарми для вояків, тут було значне накопичення зброї, боєприпасів, харчів та води; верхній замок – покої князів. На замок неодноразово нападали, але його бастіонам не були страшні гарматні постріли – ядра від них рикошетили.

  Існує безліч легенд про жителів замку. Так, наприклад, у верхньому дворі стоїть пам’ятник князю Федору Корятовичу. Його вказівний палець лівої руки начищений туристами до неймовірного блиску. Вважається, що якщо потриматися за цей палець та загадати бажання, то воно неодмінно здійсниться! Але за це бажання... треба заплатити – кинути монету у глибоку криницю. З нею, до речі, теж пов’язано багато таємниць.

  Князь-реформатор Корятович добре розумів, що у такій величезній фортеці необхідна вода, бо за її браком жодні мури не допоможуть. Довгий час копали криницю, а вона виходила нециліндричної форми: де три, де вісім метрів у діаметрі. Щовечора князеві доповідали, що води немає. І коли він мало не впав у відчай, до Корятовича завітав Чорт, який уклав з князем угоду: за мішок золота чорт допоможе добути таку бажану воду. Наступного дня вода у криниці дійсно з’явилася, але платити не було чим – казна пуста... Тоді князь зашиває дві останні золоті монети у маленький мішечок – таку плату і віддає Дідькові. Розгніваний Нечистий і стрибнув у глибину колодязя. З того часу з глибини чуються далекі, приглушені звуки. Власне, вони й породили цю легенду.
   У верхньому ж дворі замку Паланок є ще один пам’ятник – там «мешкає» Ілона Зріні зі своїм сином. Ця красива, тендітна жінка теж чимало зробила для замку та його мешканців. Під час війни чоловік Зріні перебував у полоні, вона могла б погодитися бути коханкою Антоніна Обсолоні, проте не зробила цього. Коли офіцери-зрадники отруїли воду криниці, то Ілона наказала готувати замок до капітуляції. За цей вчинок турецький султан Мехмед ІV нагородив княгиню султанською грамотою – атнаме (до речі, цю нагороду у мусульманському світі підносять тільки чоловікам!).
  Чимало таємничого ще приховує в собі замок Паланок. Існують легенди і про підземелля, і про княгиню Софію Баторій, і графа Імре Текелі, і підполковника Адама Карагулича... А підземні ходи Мукачівського замку ще й досі чекають на своїх дослідників…

Гора  Говерла

Барон Янош Нодь з далекого міста довідався, що ніхто з мадярів ще не побував на найвищій, тоді ще безіменній горі в Карпатах. Він і надумав собі першим вийти на вершину і назвати її своїм ім'ям. Взяв із собою двадцятеро дужих слуг, кожен зі слуг взяв двох коней - для себе і для харчів та спорядження - і рушили в дорогу.  

То було якраз серед літа. Вся Угорщина знала про похід Нодя, який мав принести славу не тільки покорителеві гори, але й державі, а про те, що на вершині цієї гори не раз побували прості селяни, ніхто й не згадував.
Дні поволі минали. Аж через два місяці доїхав Янош Нодь до невеликого карпатського села, що загубилося в горах, і дивується. Чи справді на ту гору так важко вийти? Та ж рукою можна подати до її вершини.
Літнє сонце нестерпно пекло. Але йти було приємно. Хвойні праліси охолоджували людей і коней.
  Та довелося потратити ще два цілих дні, щоб дійти до самого підніжжя гори. Там барон зупинився і наказав отаборитись, щоб відпочити, набратись сили.
  Два дні тривав перепочинок. Залишивши трьох чоловік та коней у таборі, барон з іншими ще на світанку вирушив на гору. Небо було чисте-чисте, жодної хмарини.
  Довго йшли, в декого і взуття розбилося. Пробирались крізь густі хащі, через колюче каміння, через товсті колоди, повалені бурею. Знемагали, падали. Гордого пана це починало сердити. Одного боязливого слугу, що хотів повертатися, пан спересердя пристрелив.
   Уже вечоріло, коли змучені люди вийшли з лісу. Перед ними простяглася широка полонина, яка ніби сягала неба.
Не відчував утоми тільки Нодь. Побачивши перед собою за кількасот метрів вершину, він аж летів до неї, щоб тільки першим стати над Карпатами.
Ніхто й не помітив, як небо затягнули тяжкі хмари. Отямилися тоді, коли посипав лапатий, густий сніг. Подув холодний вітер, знялася хуртовина й розігрався буран. Рятуючись від стихії, люди розбіглися, хто куди. Даремно Янош Нодь зупиняв їх, ніхто не чув. За ніч намело багато снігу, люди ледве тягнули ноги від замету до замету.
  Лише третина людей повернулася до табору. Вони були змучені, голодні, перемерзлі. Інші загинули в бурані.
Не повернувся й барон Янош Нодь.
- Говерло! Говерло! - розповідали ті, що повернулися!.. Це по-мадярськи означало, що вершина вся в снігу.
  Такого дива люди, які прийшли сюди з далекої мадярської рівнини, ще не бачили: щоб серед літа і сніг.
  Відтоді й гора названа Говерлою - сніжною горою. А вона й справді сніжна. Великі купи снігу можна щоліта знайти в западинах, урвищах. Та й погода тут часто міняється: сніг на Говерлі серед літа - не дивина.

Стежка Довбуша

  Стежка Довбуша в Яремче - це дивовижний художньо-меморіальний комплекс, який починається в заповідному урочищі під назвою «Дрібка». Пролягає представлений комплекс між скелями до «Комора Довбуша», виходячи прямо на хребет Горган Запрутської. Далі стежка веде до вихідної видової точці, роблячи замкнутий круг. Щоб повністю ознайомитися з пам'яткою, витратити доведеться близько 3-4 годин, і це того варто. 

Екскурсія меморіальним комплексом "Стежка Довбуша" - обов'язкова програма для туристів, які подорожують автотранспортом, дітей, туристів похилого віку.

Привертає до себе гора Добушанка, де особливо любив бувати народний улюбленець. Також інтерес у всіх навколишній викликає дивовижний камінь Довбуша, розташований уздовж траси. Існує декілька легенд, які пояснюють, звідки тут узявся величезний камінь. Одна історія свідчить, як Довбуш відламав скелю під час бою з поляками, кинувши її на противників. З тих пір цей камінь і лежить нерухомо на стежці Довбуша. А ось друга легенда говорить про те, що на камені зображено портрет самого Олекси, який підніс герою місцевий художник. Щоб подивитися на цей шедевр, камінь потрібно перевернути ... Цю пам'ятку свого часу відвідали І. Франко, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, С. Крушельницька

Оскільки, знов же, за народними переказами, в місцевих горах ховалися опришки та сам Олекса Довбуш, то маршрут до групи мальовничих скель назвали Стежкою Довбуша. Саме тематикою його життя та діяльності оформлений цей туристичний маршрут.

 Маршрут комплексу "Стежки Довбуша" знакований інформаційними щитами, з детальною інформацією про життя Олекси Довбуша

Давні легенди свідчать, що на цьому місці заховані скарби Олекси Довбуша, а вхід до печери, яку ніхто не бачить, кому-то обраному вкаже цвіт папороті в одну з ночей на Івана Купала. А той, хто спробує заволодіти багатством безроздільно, перетвориться на камінь.
 Стежка Олекси Довбуша - це таємнича місцевість, яка підкорює всіх відвідувачів своєю загадковістю, красою і величчю, це пам'ятка, яка зберігає таємницю великого і непереможного українського народу.

 За досить короткий час екскурсії Стежкою Довбуша, хочеться вірити, що кожному вона додасть впевненості в собі, для когось це буде лише приємна прогулянка Карпатами, а хтось відкриє в собі нові погляди на історичне минуле нашої держави.

Легенда про Довбуша

 Олекса Довбуш народився в селі Печеніжині Коломийського повіту 1700 року.    Народився в сім’ї селянина, який був ковалем і майстром на будівництві церков. Розказують, що Олекса Довбуш не ходив своїми ногами до шести років. Він народився калікою. А в шість років, сидівши на призьбі, він побачив, як душиться у ворині * телятко. Побачивши це, він доліз до того телятка і врятував його. З того часу почав Олекса ходити.

  І тоді почав він освоювати свою першу професію — пастухував. Є така легенда. Коли він пас вівці, то побачив чорта. А всі пастухи мали з собою рушниці. Побачивши чорта, він вистрелив у нього. Тоді з неба злетів ангел і сказав:

— Ти проживеш недовге життя, але залишишся в пам’яті людей. І помреш ти від ярої пшениці і свого волосу.

Другу професію Олекса Довбуш освоював з батьком, працював ковалем. І третю професію він мав — будував церкви. Він будував церкву в Космачі. І йому сподобалася гарна дівчина, гуцулочка Марічка.

  А перед тим, як звінчатися, обов’язково треба було сповідатися в церкві. І до тієї церкви приходить Олекса Довбуш з Марічкою сповідатися. А пан Яблонський, на честь якого названо селище Яблунів, приїхав із своїм сином на ту Службу. І його син набирає собі для розваги дівчат, бо він був пан. І сподобалася йому Марічка. Він наказує своїм воякам, щоб Марічку схопили і привезли до його оселі. Олексі це не сподобалося і він молодого пана вбив прямо перед церквою з одного удару.

  Люди, які це бачили, повтікали в гори, щоб не попасти в тюрму. І Олекса втік у гори. Ще тоді, коли він був пастухом, Олекса бачив, як пани знущалися над селянами. І він сказав: «Я не буду ґаздувати, а вони не будуть панувати».

Є ще така легенда. Коли Олекса втік у гори, він зустрів старого опришка, загін якого було розбито панами. Опришок той уже помирав. І сказав він Олексі:

— Ти файний хлопець, ти зможеш зібрати загін, я бачу по тобі.

  І Олекса зібрав загін. Він випробовував хлопців по-всякому. Наприклад, зрубували дерево і воно падало між двома скалами, і по цьому дереву треба було пройти. Хто не пройшов, той у його загін не проходив. А ще таке випробування було: казали класти руку на пеньок і бартку *забивали в пеньок попри самі пальці, так, що іноді відрубували нігті, у кого були довгі. Забрав руку — в загін не приймуть.

  Зібравши таким чином загін, Олекса Довбуш почав бити панів і грабувати їх добро. Відібрані в панів золото й худобу віддавали бідним. Само собою, панам це не подобалося, і вони шукали різні способи, щоб знищити Довбуша.

Пани схопили Марічку і завезли у Коломию, знаючи, що Довбуш обов’язково прийде її визволяти. І вони схоплять його. І Довбуш поїхав визволяти Марічку. Поїхав без своїх хлопців, навіть хлопцям не сказав. Але хлопці, дізнавшись про те, поїхали навздогін. А Довбуша було схоплено і вже його вели на шибеницю. Але над’їхали хлопці і врятували і Марічку, і Олексу. Після цього батьки примусили Марічку вийти заміж за багатого гуцула Дзві́нчука. Але Олекса далі до неї ходив, бо в них була дуже сильна любов. Олекса любив Марічку і Марічка любила його.

  А крім панів були ще й гуцули, які не любили Олексу Довбуша. Це були брати Мочернаки, які оба́ давали по шапці грошей за голову Олекси Довбуша. Але Олекса Довбуш з ними розправився, зразу з обома.

  А ще був такий Дідушко, який теж давав шапку грошей за голову Довбуша. Одного разу Довбуш приїхав до оселі Дідушка. Був обід, якраз доїли корови. Довбуш хотів переговорити з Дідушком і послав до нього свого опришка. А Дідушко побив того опришка. Той Дідушко був такий здоровий, що до нього було трудно підібрати противника.

  Розгніваний Довбуш заходить до нього на подвір’я, зв’язує його і його сина шнурком, піднімає їх одною рукою і танцює гуцульський танець «Аркан». Після того було порубано бартками і Дідушка, і його сина. А надоєне молоко було вилито в річку. З того часу називається річка Білий Черемош.

  Є ще докази того, що сестра і мати Олекси переховувалися в селищі Яремче. Коли Олекса приїжджав до свої матері і сестри, він кожного разу хотів купатися у водоспаді. Ставав на пагорбі і свистав у пальці. Тоді пани вискакували з водоспаду і ховалися по кущах. Бо приїхав Олекса. А коли Олекса з хлопцями з водоспаду виходили, пани поверталися до водоспаду.

  Одного разу з загону опришків утік найкращий друг Олекси. І забрав той опришок з собою половину награбованого опришками золота. Довбуш не вірив, що може бути така зрада, і через три роки найшов він його в одній із старих церквів. Побачивши його, Олекса викликав його надвір і став з ним говорити. Микола зрозумів, що розмова буде серйозна і Довбуш його вб’є.

Довбуш спитав:

— Чому ти втік від мене? І де мої гроші?

  Микола повів рукою направо і показав, що збоку будується нова церква. За ті гроші. Олекса йому сказав, що тут не всі гроші. На це Микола йому відповів, що решта грошей у Львові, де за них виливається дзвін. І ще сказав Микола, що він був покараний за те, що кинув забагато золота в метал, з якого виливався дзвін.

І Олекса Довбуш, піднявши невеличкого Миколу обома руками і поцілувавши його в чоло, відпустив його на всі чотири сторони.

Пани шукали різні можливості, щоб знищити Довбуша. І вони вирішили використати Дзвінчука. Дзвінчук був дуже багатий і хотів бути ще багатшим. Довбуш ходив до Марічки тоді, коли Дзвінчук працював у лісі. А в ліс він ходив на тиждень, на два. І пани підкупили Дзвінчука.

  Дзвінчук зробив кулю, яка була набита ярою пшеницею. І Довбушів волос був у тій кулі. І перед тою кулею було проведено дванадцять богослужінь.

Дзвінчук сховався на горищі. Прийшов Довбуш, а Марічка його в хату не пускає. Вона знає, що тут є зрада, і не хоче його пустити. А Довбуш був хлопець бравий. Він подумав: «Як це Марічка не пускає мене в хату?» Він виламав двері. Довбуш зайшов, а Дзвінчук у нього стрілив. У пісні як співається?

Як поцілив у праве плече, А з лівого кровця тече.

  Тут розповідають по-різному. Одні кажуть, що Марічка відвела його в ліс і втекла з ним. Він дав їй багато золота, і вона виїхала в Польщу, де прожила сто років.

А інші розказують, що Довбуш свиснув у свої білі пальці, як співається в пісні, хлопці прибігли і питаються в нього:

— Що зробити? Чи цю хату спалити, чи Дзвінчука вбити? Чи її вбити? А він сказав:

— Ні, я її не вб’ю, бо я її дуже люблю. А Дзвінчука лишіть, його народ проклене. І хату не паліть. Нехай він жиє в цій хаті.

  А в пісні співається, що він просить хлопців занести його в Чорногору. Але це не було можливе, бо була зрада. Пани були тут як тут, вояки вже були. Вони просто віднесли його в ліс і накрили гіллям. І він їм наказав, щоби вони розійшлися по хатах, сховали бартки, сховали пістолі, бо вони без нього нічого не зможуть зробити.

  І він там помер. Три дні він там мертвий лежав. А пани найшли чоловіка і заплатили йому багато грошей, аби він пішов і подивився, чи він дійсно мертвий. І тоді його було відвезено в Коломию. В Коломиї тіло Довбуша було розчленовано на дванадцять частин. І ті частини були розвішані в цих місцевостях, щоб налякати опришків.

  А дехто каже, що тіло Довбуша не найшли, а найшли тіло іншої люди.

Походження та примітки

* Вори́на — загорожа з жердини.

* Ба́ртка — гуцульський топірець.

Кришталева печера

  Те, що природа, а точніше “Творець усього видимого і невидимого” може творити шалені дива, відомо нам усім. Однак ми чомусь думаємо, що для того, аби нам їх побачити, треба податися за тридев’ять земель. А виявляється, вони поруч. Печера Кришталева у селі Кривче Борщівського району Тернопільської області – це одне із тих див, яке викликає захоплення та неймовірні емоції… 

Дивуватися є чому: підземелля Придністровського Поділля зі своїми вигадливими залами, галереями, гротами розкинулось на 23 кілометри на глибині сорока метрів! Не дивно, що ця печера – заповідник державного значення. Уся вона покрита темно-коричневими гіпсами, які у деяких місцях нагадують кришталь.
  Двадцять мільйонів років тому вся ця південно-західна частина геологічної платформи була покрита мілководним Сарматським морем. З часом воно відступило, залишивши по собі могутні товщі гіпсів. Коли ж два мільйони років тому піднімалися гори Карпати, а Волино-Подільські плити “зарухалися”, ці товщини гіпсів розсіклися густою сіткою тріщин, куди з часом потрапила вода. Вона розмивала легкорозчинні породи, і у результаті складних процесів тріщини перетворилися у канали, утворюючи печери-лабіринти.
  Ще через тисячоліття у зв’язку з поглибленням русел річок грунтові води знизились настільки, що печера повністю звільнилася від води. А її формування продовжувалося: на виступах окремих блоків, на стінах залів, де конденсувалася волога, виросли великі друзи гіпсових кристалів.
 Вхідний коридор до підземних залів має довжину 500 метрів. Над відвідувачами 18-20 метрів гіпсу, декілька метрів покрівельних порід, далі – грунт. Кожен зал – це чимало дивовижних відкриттів. В одному з них побачили кам’яного буйвола, в іншому  камінь перевірки фігур. Є й камінь бажань, постукавши по якому задумане має збутися. Цікавий зал, де зверху на відвідувачів дивиться ящірка. З нею пов’язана цікава легенда. Переповідають, що коли Україну плюндрували турки, то часто місцеві дівчата ховалися у цих печерах. Одного разу тут заблудилася дівчина Наталя, і господар печери запропонував їй стати господинею, обіцяючи пізніше відпустити на волю. Але він не дотримав свого слова, і дівчина вирішила сама вибиратися звідси. Вона хотіла відрубати господарю голову, але промахнулася і лишень відсікла руку. Тоді він перетворив її у кам’яну ящірку. Хоча це й легенда, але камінь справді нагадує голову ящірки…
  Зрозуміло, що є тут і зал самого господаря печери, якого видно у профіль, а точніше його бороду, вуса, рот, ніс, око, чоло. Навіть у такому підземеллі є “тещин язик” і “зятеве горло”. А ще чудодійний камінь-“анальгін”: якщо до нього прикласти голову, коли вона болить, то біль пройде. Чудеса, та й годі!
А коли заходиш у кришталевий коридор, то просто перехоплює подих – він покритий друзами кришталів, які, наче багата вечірня сукня, вражають своїми переливами.
– Оце краса-а-а! – майже в один голос видихають екскурсанти.
  Виявляється, один кубічний міліметр кристала наростає впродовж 150 років! Інші стіни відшліфовані водами так, що, здається, їх помалював мороз. А поміж цією “памороззю” вкраплення пластинчастого гіпсу, надто рідкісного у природі каменю, який ще називають “Мар’їним склом” – він світиться, ніби янтар. Не дивно, що у цій печері знімали фільми і навіть відому старшому поколінню казку “Кам’яна квітка”.
   Вперше цю печеру у 1721 році описав Ржечинський. Але про неї тоді відразу й забули. І лише у 20-х роках минулого століття професор Львівського університету Козловський пройшов декілька залів і коридорів, зробивши їхній опис. А у 1933 році відкрито маршрут відстанню 2800 метрів, який діє донині. У 1961-63 роках у печері працювала карстова експедиція Академії наук України під керівництвом Дублінського. Тоді на карту було нанесено 23 кілометри її лабіринтів. Експедиція наштовхнулася навіть на скелет чоловіка, біля якого знайшли монету 1904 року царської чеканки і черевики. За дослідженням вчених, 43-річний чоловік загинув 1910 року. Скелет так і залишився у печері, але до нього можна дістатися тільки повзком. Проте на це ніхто не наважується.
  Ця печера на Тернопільщині не єдина – їх тут понад сотню! Правда, найбільші з них у Борщівському районі: в селі Королівка є печера Оптимістична довжиною 214 кілометрів, в селі Стрілківці – Голубі озера, єдина на Поділлі печера з підземними голубими озерами, її довжина становить 115 кілометрів.
  Та якою б красою не дивувало глибоке підземелля, створене за мільйони років мільярдами крапель води, проте нас все одно тягне до сонця, неба, а точніше до білого світу…

Місто Львів

  З 1998 року центральну частину Львова занесено у Список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Львів другий по кількості пам’яток в Україні після Києва. Ось тільки деякі з них. 

Площа Ринок. Серце середньовічного Львова з ратушею в центрі. Сучасна ратуша походить з часів австрійського панування – середньовічна будівля не витримала тягаря часу. Фонтани з античними богами також з ХІХ ст., а от житлові кам’яниці значно старіші. Особливо варті уваги будинки №2 (Палаццо Бандінеллі), 4 (Чорна кам’яниця), 6 (Королівська кам’яниця), 10 (Палац Любомирських), 14 (Венеційська кам’яниця), 23 (кам’яниця Шольц-Вольфовичів) та 28 (Кам’яниця з латинськими афоризмами).

  На розі площі – Латинський кафедральний собор. Собор вартий окремої екскурсії. Його будівництво розпочалось ще у XIV ст. і тривало більш ніж сто років. Серед прибудованих до собору каплиць найцікавіша і найстаріша –Каплиця Кампіанів зліва від входу. Також варто завітати у Каплицю Боїмів поряд з собором, яку справедливо називають «кам’яною Біблією».

  Львів завжди був мультикультурним. В місті було чотири основні громади: поляки, українці, вірмени та євреї. Життя української громади зосереджувалось довкола ансамблю Успенської церкви – церкви, каплиці Трьох Святителів у подвір’ї та Вежі Корнякта, названої так на честь грецького купця-мецената. У вірменському кварталі збереглось багато давніх кам’яниць, а також Вірменська церква – одна із найстаріших будівель у Львові (1363 рік). Існував і єврейський квартал, проте він був знищений під час Другої світової.

На Святоюрській горі знаходиться перлина львівського бароко – Собор св. Юра зі скульптурами «львівського Мікеланджело» Іоана Георга Пінзеля. Варті уваги також Домініканський костел, церква Андрія, Єзуїтський костел, церква Михайла та ін.

  Головна візитівка Львова – Оперний Театр, відкритий в 1900 році. Над оздобленням театру працювали найкращі львівські скульптори та художники того часу. Рекомендуємо Вам відвідати екскурсію театром.

  Варто згадати і про фортифікації – залишки міських мурів, Міський та Королівський Арсенали, Порохову Вежу. А з оглядового майданчика Високого Замку Вам відкриється чудова панорама міста.

Що називають "Уманським дивом"?

  Культурною спадщиною можуть бути також парки і сади. «Софіївка», яку називають «Уманським дивом», знаходиться у стародавньому українському містечку — Умані. Наприкінці XVIII ст. за наказом польського магната С.Потоцького, який володів на той час великим маєтком біля Умані, на скелястих берегах річки Кам’янки було закладено чудовий парк. Так з'явилася «Софіївка» — одна з видатних пам'яток садово-паркового мистецтва, споруджених у пейзажному стилі. 

 «Софіївка» нагадує своєрідну галерею картин, створених спільно природою і людиною, настільки майстерних, що важко визначити, кому з цих двох творців належить першість. Цей напрочуд мальовничий куточок називають казковим — таке тут усе поетичне, вишукано мистецьке. Є тут і Єлисейські поля, і англійський парк з колекцією рослин, завезених з багатьох країн світу. Кавказька гірка немов переносить нас у сонячну Грузію. Розкішні павільйони й альтанки, кам'яні гроти, каскади, підземний водяний тунель... Скрізь нас зачаровує срібляста симфонія води, зелена ошатність дерев і кущів.

  «Софіївка» чудова за будь-якої пори року: і тоді, коли вона у весняному цвітінні, запорошена рожево-білими пелюстками; і спекотного літнього дня, коли над галявами дібров виснуть аромати сухого різнотрав'я, а тінисті алеї кличуть у приємну прохолоду; і золотої осені, коли падає жовто-рожеве листя, а ранками іній посріблює прижухлі трави. Тисячі рук створили це диво. Саме вони — архітектори, художники, скульптори, паркетники, деко-гори, різьбярі, ліпники плафонів та просто робітки — копали глибокі ставки й озера, насипали високі пагорби, робили довгі та широкі греблі, плану долини, прокладали доріжки, обладнували скелі, гупи, провалля... Саме вони викохували рідкісні зева, які привозили сюди з різних куточків землі, світчували дикі раніше пустелі. Це вони зробили тужну греблю, завдяки якій утворилося велике водосховище з найчистішою водою. Це вони побудували храми, пам'ятники, фонтани...

Таємниці чарівного парку “Софіївка”

  Найбільший у Європі дендропарк є одним з семи чудес України. Кажуть, що «Софіївка» здатна виконувати бажання. Дівчатам, які бажають вийти заміж, рекомендується приїхати сюди зі своїм благовірним. За народним повір'ям, якщо пройти з ним через головний вхід парку, який прикрашений двома сторожовими вежами, увінчаними вінцем богині Вести, то вона дасть парі своє благословення і подарує їм довге і щасливе сімейне життя.

  Також загадати бажання, спрямоване на облаштування свого особистого життя можна в гроті Каліпсо. Ще граф Потоцький писав, що нещасливий, зайшовши сюди, стане щасливим, ну а той, хто вже знайшов щастя, стане ще щасливішим. Якщо рукою доторкнутися до цього напису, а після тричі обійти величезний камінь, який стоїть у центрі грота, то бажання обов'язково збудеться.      Вилікуватися допоможе знаменита скульптура Венери - купальниці. Якщо ви вип'єте з радонового джерела, яке тут знаходиться, і при цьому побажаєте собі міцного здоров'я, то ви неодмінно одужаєте. А найбільший водоспад Софіївки допоможе вам дізнатися, чи збудеться ваше бажання. Для цього пройдіть по проходу, що знаходиться за його струменями. У кого вийде в прямому сенсі цього вислову, вийти сухим з води, той може очікувати грандіозних позитивних змін у своєму житті у всіх її аспектах. Чи працює все це? Перевірте самі!